Тягач «Ворошиловец»: радянський артилерійський монстр на дизельному двигуні В-2

На відміну від більшості тогочасних артилерійських тягачів, які використовували карбюраторні двигуни або застарілі тракторні шасі, «Ворошиловець» отримав силову установку, уніфіковану з важкими танками. Це рішення дозволило не лише досягти необхідної питомої потужності, але й спростити постачання запчастин в умовах війни. Розробка велася з 1935 року, а серійне виробництво тривало до 1941 року, включно з евакуацією потужностей на Урал. Загалом випущено понад 1100 одиниць, які експлуатувалися до кінця 1950-х років.

Проєктування та конструкторський колектив

Розробку важкого артилерійського тягача «Ворошиловець» доручили спеціальному відділу «200» (ТРО) ХПЗ імені Комінтерну. Головними конструкторами призначили Миколу Зубарєва та Дмитра Боброва. Компоновкою займався Дмитро Іванов, моторною групою — Петро Лібенко та Іван Ставцев, трансмісією — Кричевський, Каплін і Сидельников. Ходову частину проєктували Єфременко та Автономов, допоміжні пристрої — Міронов і Дудко. Технічна документація була готова до кінця 1935 року, що свідчить про високий рівень організації праці.

Перші два дослідні зразки зібрали в 1936 році. Протягом двох років машини проходили заводські та полігонні випробування. Навесні 1937 року один екземпляр здійснив марш-кидок до Москви і назад, подолавши понад 1500 км без серйозних поломок. Техніку особисто оглянув нарком оборони Климент Ворошилов, який схвалив серійне виробництво. Цікаво, що на базі тягача в 1937 році створили експериментальний роторний екскаватор «БЕ», але в серію він не пішов.

Силова установка: від БД-2 до легендарного В-2

Спочатку на тягач встановлювали експериментальний танковий дизель БД-2 — V-подібний 12-циліндровий двигун потужністю 400 к.с. з алюмінієвим блоком циліндрів і безпосереднім уприскуванням. Однак цей мотор виявився ненадійним: часто виходили з ладу форсунки та поршнева група. Паралельно відділ «400» під керівництвом Костянтина Челпана доводив силовий агрегат. У 1938 році на випробування поставили дефорсовану версію — двигун В-2В потужністю 375 к.с., який продемонстрував стабільну роботу в усьому діапазоні навантажень.

Саме завдяки «Ворошиловцю» дизель В-2 отримав путівку в життя. Цей двигун із частотою обертання 1800 об/хв і питомою витратою палива 175 г/к.с.·год став основою для танкових моторів наступних 40 років. Його встановлювали на Т-34, КВ, ІС та інші бойові машини. На тягачі В-2В оснащувався чотирма повітряно-масляними фільтрами, двома електростартерами та пневматичною системою запуску від балонів зі стисненим повітрям. Для холодного пуску передбачався передпусковий підігрівач, що працював на дизельному паливі.

Конструкція та компонування

Тягач мав класичне компонування з переднім розташуванням двигуна, розміщеного під підлогою кабіни. Така схема дозволила знизити центр ваги та покращити стійкість. Доступ до мотора здійснювався через бічні люки та відкидні панелі капота. Радіатор — трубчастий, із шестилопатевим вентилятором, що мав ремінний привід і демпфував крутильні коливання. Система змащення — сухого типу з окремим баком, що не обмежував кут підйому машини.

Головний фрикціон — багатодисковий, сухий, танкового типу, з педальним приводом. До нього приєднувався карданний мультиплікатор, який подвоював кількість передач у трансмісії. Коробка передач — чотириступенева, автомобільного типу, виконана в одному блоці з конічною парою. Бортові фрикціони — багатодискові. Трансмісія запозичила елементи від танка БТ, що випускався на тому ж заводі. Однак через високий крутний момент двигуна трансмісія часто виходила з ладу — конструкторам не вистачало досвіду роботи з такими потужними силовими агрегатами.

Ходова частина та гусеничний рушій

Ходова частина «Ворошиловця» складалася з восьми парних опорних котків, зведених у балансирні візки з ричажно-пружинними амортизаторами. Така конструкція забезпечувала плавність ходу на швидкостях до 35 км/год, але вимагала частого обслуговування. Гусениця — дрібноланкова, з гумовими бандажами та ґрунтозачепами. Її зчеплення з ґрунтом було недостатнім, особливо на льоду та снігу. Через це тягове зусилля на гаку не перевищувало 13 000 кгс, хоча за характеристиками двигуна могло сягати 17 000 кгс.

Проблема зчеплення гусениць була типовою для всіх довоєнних швидкохідних тягачів. Для її вирішення використовували додаткові ґрунтозачепи, але вони зношувалися через 50 км пробігу. Лебідка — реверсивна, з горизонтальним барабаном і 23-міліметровим тросом завдовжки 30 метрів. Сталевий канат виводився вперед через ролики, що дозволяло не лише підтягувати причепи, а й здійснювати самовитягування.

Рама, кабіна та електрообладнання

Рама — зварна, із двох поздовжніх швелерів, посилених косинками та поперечинами. Нижня частина закривалася знімними листами. Ззаду встановлювали поворотний крюк із фіксатором і буферними пружинами, розрахованими на підвищене тягове зусилля. Електрообладнання працювало від генератора на 24 В і чотирьох акумуляторних батарей. На панелі приладів розташовувалося понад 10 контрольних приладів, зокрема годинник.

Кабіну запозичили від автомобіля ЗІС-5, але суттєво переробили: збільшили висоту та ширину, додали два люки в задній стінці для вентиляції та зв’язку з розрахунком. У передній частині вантажної платформи монтували два паливні баки загальною місткістю 550 літрів, акумулятори, запас масла, вогнегасники та інструмент. Особовий склад розміщувався на трьох поперечних знімних сидіннях. Решта простору призначалася для боєкомплекту та артилерійського спорядження. Зверху встановлювався знімний брезентовий тент.

Випробування та бойове застосування

Державні випробування «Ворошиловець» пройшов у 1939 році. Машина продемонструвала запас ходу до 300 км по шосе та 200 км по пересіченій місцевості. Максимальна швидкість із причепом масою 20 тонн становила 25 км/год. Тягач упевнено долав підйоми до 30 градусів і броди глибиною до 1,2 метра. Однак виявили недоліки: перегрів двигуна в літню спеку, швидке зношування гусеничних пальців і недостатнє зчеплення на слизьких ґрунтах.

У роки німецько-радянської війни «Ворошиловці» використовували для буксирування 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20, 122-мм корпусних гармат А-19 і 203-мм гаубиць Б-4. Також їх залучали до евакуації пошкоджених танків Т-34 і КВ. Частина машин потрапила до трофеїв вермахту, де їх використовували під позначенням Gepanzerter Zugkraftwagen 604(r). Після війни тягачі експлуатували в народному господарстві до кінця 1950-х років, доки їх не замінили більш сучасні моделі — АТ-Т і МТ-ЛБ.

«Ворошиловець» став першим радянським серійним артилерійським тягачем із дизельним двигуном, що визначило розвиток цього класу техніки на десятиліття вперед. Його конструкція — поєднання танкового мотора, автомобільної кабіни та гусеничного рушія — заклала основу для створення уніфікованих шасі, які використовувалися як у військовій, так і в цивільній сферах. Незважаючи на недоліки, зокрема слабке зчеплення гусениць і складність обслуговування трансмісії, ця машина виконала своє завдання: забезпечила мобільність важкої артилерії в найскладніших умовах війни.

Радянський артилерійський тягач «Ворошиловець»: від полігону до Берліна

Улітку 1939 року на танковому полігоні в Підмосков'ї проходив випробування важкий артилерійський тягач «Ворошиловець». Машина повністю виправдала очікування військових, продемонструвавши здатність буксирувати найпотужніші артилерійські системи та всі типи танків, що були на озброєнні Червоної армії. Серед перевірених вантажів були: п'ятибаштовий танк Т-35, 210-мм гармата з роздільним лафетом і стволом, 152-мм гармати зразка 1935 року та 305-мм гаубиці зразка 1939 року.

Конструкція тягача дозволяла долати броди глибиною до 1,3 метра, рови шириною до 1,5 метра та підйоми крутизною до 17 градусів із причепом масою 18 тонн. Максимальна швидкість на шосе сягала 42 км/год, а по ґрунту з повним навантаженням — 16–20 км/год, що було найкращим показником серед аналогів того часу. Такі характеристики стали можливими завдяки високій питомій потужності та вдосконаленій підвісці.

Силова установка та ходові якості

Серцем машини був економічний дизельний двигун В-2, який забезпечував запас ходу до 390 км на шосе з вантажем. Як паливо використовували не лише дизельне пальне, а й газойль або суміш гасу з моторною оливою. Витрата пального становила 24 кг/год із завантаженим причепом, 20 кг/год без причепа та 3 тонни базового навантаження. Тягове зусилля було настільки великим, що в суху погоду його обмежувало лише зчеплення гусениць із ґрунтом, а реалізація потенціалу відбувалася майже до повного вибирання дорожнього просвіту.

Основні технічні характеристики

• Довжина/ширина/висота: 6,21/2,35/2,73 м
• Споряджена маса: 15,5 т
• Дорожній просвіт: 41 см
• Вантажопідйомність платформи: 3 т
• Місткість кабіни: 3 особи
• Маса буксированого причепа: 18 т
• Місць у кузові: 16
• Максимальна швидкість по шосе: до 40 км/год
• Запас ходу з вантаженим причепом: 270 км

Конструктивні недоліки та проблеми в експлуатації

Попри видатні тягові якості, «Ворошиловець» мав низку серйозних конструктивних вад, які проявилися під час бойового застосування. Найбільш проблемним вузлом виявилася гусениця. Вона мала слабке зчеплення з ґрунтом, особливо на вологих поверхнях, і часто спадала через налипання мокрого снігу в пазах ведучих зірочок.

Головний фрикціон виходив з ладу вже через 250–300 мотогодин. На перших серійних машинах спостерігалися поломки ведених валів і шестерень мультиплікатора, а також прискорене зношування підшипників бортових передач. Додатковими проблемами були: течі сальників (особливо на агрегатах Харківського паровозобудівного заводу), деформація трубопроводів через вібрацію потужного двигуна, прогин і зрив нижньої обшивки рами під час руху по бездоріжжю, що зводило нанівець слабкий захист вузла.

Особливо критичним моментом був холодний запуск дизеля за температури нижче -20 °C. Процес міг затягуватися на кілька годин через необхідність багаторазового підігріву та проливу робочих рідин. Електричні стартери часто не справлялися, а резервний пневматичний пуск іноді давав зворотний ефект: стиснене повітря, розширюючись у циліндрах, переохолоджувалося до утворення інею, що робило неможливим досягнення температури самозаймання палива (550 °C).

Проблеми ходової частини

Інтенсивний знос шарнірів ходової частини, зокрема втулок осей підвіски, був спричинений поганим захистом від бруду та недостатнім змащуванням. Примітивні лабіринтові ущільнення підшипників опорних котків, підтримувальних роликів і напрямних коліс виявилися вразливими. Під час руху по глибокій рідкій грязюці підшипники повністю занурювалися в абразивне середовище. Для запобігання деформації та зносу їх доводилося повністю розбирати, промивати та ретельно змащувати. Ця процедура була надзвичайно трудомісткою в польових умовах. Варто зазначити, що на заводі-виробнику ущільненню підшипникових вузлів майже не приділяли уваги, і ця проблема перейшла у спадок до танка Т-34. Усі ці недоліки ускладнювалися важкодоступністю агрегатів, що робило ремонт у польових умовах надзвичайно складним.

Бойове застосування та експлуатація

Попри всі конструктивні вади, «Ворошиловець» активно використовувався на всіх фронтах Другої світової війни. Його основне завдання — буксирування важкої артилерії великої потужності, і в цьому сегменті він не мав рівних. Бійці високо оцінювали роботу тягача, адже жодна армія світу не мала на той час подібної потужної машини. Навіть німці з повагою ставилися до трофейних «Ворошиловців», називаючи їх «Сталін» (офіційне позначення — Gepanzerter Artillerie Schlepper 607).

Тягач також використовувався в танкових підрозділах, але з кожним роком експлуатація ускладнювалася. Конструкторські роботи над моделлю були припинені, а запчастини, за винятком двигунів, перестали випускати. Капітальний ремонт був потрібен кожні 1200 мотогодин. Станом на вересень 1942 року в строю залишалося лише 528 одиниць, а до кінця війни — 336. Тягачі дійшли до Берліна та взяли участь у Параді Перемоги. Уцілілі машини використовувалися до появи заміни у вигляді АТ-Т.

Виробництво та цікаві факти

Наприкінці 1939 року темпи виробництва «Ворошиловців» становили до 1,5 машин на добу. До кінця літа 1941 року було випущено 1123 агрегати, після чого виробництво евакуювали до Нижнього Тагілу. З початком війни Харківський завод передав армії 170 одиниць, але через дефіцит дизелів В-2, які в першу чергу йшли на Т-34, випуск тягачів різко скоротився. Були спроби встановлювати двигуни М-17Т та БТ-7, але вони не забезпечували необхідної надійності.

Конструктори артилерійського комбінату в Підлипках планували переробити тягач у самохідну артилерійську установку з 85-мм гарматою, але через евакуацію ці роботи не були завершені. Сьогодні любителі моделювання можуть зібрати копію легендарної машини. Наприклад, набір Trumpeter № 01573 у масштабі 1:35 містить 383 деталі, детальну інструкцію та декаль.

«Ворошиловець» став яскравим прикладом того, як потужна та інноваційна конструкція може бути обмежена технологічними та експлуатаційними недоліками. Він виконав свою місію в найважчих умовах війни, залишившись у пам’яті як один із найсильніших артилерійських тягачів свого часу, чия спадщина вплинула на розвиток післявоєнної гусеничної техніки.